Виходить, що за 22 роки в Італії практично нічого не заробила. Дійшло це до мене тільки тоді, коли моя сестра приїхала і заробила за вісім років на дві квартири. Тепер наші родичі на мене косяться, мовляв, а що я робила весь цей час на заробітках? Мені зараз 65 років, а поїхала я з дому у 43. Тоді я роз лучилася з чоловіком і вирішила розпочати життя спочатку. Мама ще була жива, вона жила зі мною у старому будинку. Діти мої на той час були дорослими: старшому вже 19 виповнилося, а молодшому 17.
Я їх залишила на маму, а сама поїхала. Сини одружилися і пішли жити до сватів. Обидва взяли собі наречених із нашого села. Ось я їм і надсилала гроші, ділячи свою зарnлату на три частини: щось собі залишала, а решту їм двом віддавала. Заробляла я 900–1000 євро на місяць, синам надсилала по 300–400 щомісяця. Куди вони ці гроші поділи, я їх не питала, бо вважала своїх дітей досить розумними. Зрештою – гроші витра тилися невідомо на що, а у синів як не було нічого, так і немає. Хоч би на квартири відклали, бо досі у примаках у сватів живуть. Інша річ – моя сестра. Вона їхала, щоби куnити своїм дітям житло. Має дві доньки.
Вони виявилися мудрішими за моїх синів, тому що зароблені мамою гроші не тринькали, а накопичували спочатку на одну квартиру, а потім на іншу. Чотири роки сестра пропрацювала, і куnила старшій дочці квартиру, а потім ще чотири, і таке ж житло вона придбала молодшій. Тепер каже, що до літа залишиться тут, щоб додому з порожніми руками не повертатись, і все. А я сиджу і гадаю, що я робила неправильно. За 22 роки я не заробила ні на квартири, ні на машини! Так, покращила фі нансове становище дітей, але нічого більше не досягла. Тепер я більше не буду надсилати своїм синам, нехай самі про себе дбають! А я, щоб не бути гіршою за свою сестру, теж повин на хоч одну квартиру куnити! Мені ж, по суті, нікуди повертатися, бо дім свій я так і не відремонтувала. Виходить, що я втратила всі ці роки, тому що зароблені мною гроші пустили за вітром.
