Іван Федорович повільно прогулювався алеями знайомого міста. Він не був тут майже тридцять років. Колись давно, будучи молодим та амбітним, він поїхав у пошуках кращого життя з рідного міста. Свої цілі він виконав. З самого початку в нього все досить вдало почалося, незабаром він і батьків своїх перевіз жити у велике місто. Тепер він директор успішної будівельної фірми приїхав сюди, щоб здійснити свій новий проект.
Проходячи повз будівлю школи, Іван Федорович несподівано згадав своє перше kохання. Марія була першою та єдиною, кого він по-справжньому любив. Роз лучилися вони через те, що він узяв та поїхав. Він так і не створив сім’ю, бо не зустрів жінку собі до вподоби. Ноги самі понесли його у напрямку до будинку Марії. Він зупинився на перехресті і спостерігав, за таким знайомим парканом ховалися двері.
Бувало, що він кілька годин чекав на кохану, розглядаючи тріщини на паркані. Несподівано хвіртка паркану відкрилася. Іван Федорович завмер, по його тілу покотилися мурашки, а руки затремтіли. З хвіртки вийшла Марія. Він легко впізнав її по знайомій фігурі. Навіть у п’ятдесят вона була дуже гарною. За руку вона тримала двох дітлахів. “Ймовірно, це її онуки” – з сумом подумав Іван Федорович. Незабаром приїхало таксі, і трійця поїхала, залишивши в душі Івана осад. “А це могли бути наші з нею онуки, якби я не вибрав кар’єру” – з сумом думав він.
