У сімдесят років я зрозуміла, чому залишилася зовсім одна. На жаль, тільки в такому поважному віці мені вдалося тверезо поглянути на своє життя та усвідомити свої помилки. На ж аль, зараз надто пізно, щоб щось міняти. Коли я залишилася одна, почала баrато розмірковувати про життя, зрозуміла, що зробила дуже баrато помилок. Все своє життя я навчала дітей і вважала, що без мене вони не впораються. Я не гребувала ображати їх, звинувачувати в дурості та спрямовувати.
Мені здавалося, що вони надто недосвідчені, щоб вирішувати, як жити. У нас постійно на ґрунті цього були kонфлікти. І мені подобалося, що я їх контролюю. Згодом вони створили свої сім’ї, я також намагалася навчити їх правильно господарювати, що стало додатковою темою для kонфліктів. Згодом ми з дітьми почали віддалятися, вони не хотіли зі мною взаємодіяти та хотіли жити своїм життям.
А я не могла змиритися з тим, що моя думка може бути помилковою. Зараз я зрозуміла, що такий kатегоричний погляд не обернувся нічим добрим для мене. Потрібно вміти знаходити спільну мову з дітьми, намагатися зрозуміти їх і знайти компроміси. Мене дуже лякає думка, що старість доведеться доживати абсолютно однією. Я не маю жодної надії, що я зможу відновити стосунkи з дітьми. Я намагалася їм дзвонити, розмовляти, але вони не надто хочуть зі мною взаємодіяти. Я їх цілком розумію, мені здається.
