Ми з чоловіком переїхали до нового будинку після весілля. Щоб познайомитися з усіма сусідами, знадобилося кілька місяців. Я почала близько спілкуватися з дівчиною, яка живе на два поверхи нижче. Вона майже моя ровесниця, ми пару разів стикалися у під’їзді та розмовляли. Виявилося, що ми обидві працюємо у сфері програмування, тому загальних тем було безліч. Ми часто ходили одна до одної в гості, влаштовували суто жіночі посиденьки, доки наші чоловіки були на роботі. Вийшло так, що ми майже в один час завагітніли, Алла випередила мене лише на два місяці.
Тут до списку загальних тем додалося материнство. Нас поєднувало те, що ми обидві мріяли про дітей. Ми разом ходили магазинами, вибирали одяг та приладдя для наших малюків, читали книжки з догляду за дітьми. У ЗД показало, що в нас обох будуть хлопчики. Ми вже фантазували, як вони подружаться і гратимуть разом. Коли Алла була на останньому місяці, ми з чоловіком поїхали на місяць до села. Останні три тижні Алла не відповідала на дзвінки, я почала переживати. Але заспокоювала себе тим, що вона просто зайнята занадто малюком. Я планувала заскочити до подружки в гості першого ж дня, коли ми повернулися додому, але Алла випередила мене.
О десятій ранку в наші двері постукали. -Олен, привіт, я бачила вашу машину, принесла тобі це. Бачити просто більше не можу. Я дивилася на подругу і не могла її впізнати. Під очима залягли тіні, шкіра бліда, очі червоні від сліз. Таке відчуття, що вона на десять років постаріла за два місяці. Вона стояла з великою сумкою повною речей для новонародженого. Несподівано вона вnала на коліна і заnлакала. Я кинулася заспокоювати подругу, мені самій стало ніяково від такої сцени. Виявилося, що Алла втра тила малюка під час nологів. Вони були важкими, і малюк задихнувся. Його не змогли врятувати. Дивлюся зараз на свого сина і дякую Богові, що з ним усе гаразд. Дуже сподіваюся, що Алла незабаром теж пізнає радість материнства.
