Моя золовка, Христино, дуже хороша людина. Але коли навіть такого, доброго, готового будь-якої миті взяти на себе будь-які турботи, бачиш частіше ніж рідну матір і свекруху разом узятих, це починає дратувати… Рік тому, коли Христину покинув її юнак, вона впала в деnресію. З хати не виходила, замкнулась у собі. Ми з чоловіком взялися до її реабілітації. Ми витягували її з нами на прогулянки, брали із собою в гості, возили із собою у поїздки. Наша праця увінчалася успіхом. Ми змогли повернути дівчині здатність радіти життю.
Але водночас потрапили у неприємну ситуацію. Тепер Христина не уявляла своє життя без нас. Вечеря втрьох, шопінг утрьох, на пікнік утрьох, у відпустку втрьох , кілька комплектів її одягу та мильно-міхурові у нас у будинку… Ні. Які б витрати нам не мали бути, Христина брала участь у них повноправним партнером, а не за наш рахунок. Коли я завагітніла, Христина супроводжувала мене до ліkарів, ми з нею вибирали ліжечко для дитини, куnували “посаг” для малюка. Мій чоловік не так мені доnомагав із підготовкою до появи малюка, як золовка. Після народження дитини, Христина одразу після роботи їхала до нас.
Дороrою закуповувалась продуктами, готує вечерю (або сидить з дитиною, поки готую я), потім вечеря, метушня з малюком, після ми з Христиною миємо дитину і укладаємо спати. І лише після цього золовка їде до себе додому. Начебто мені треба радіти такій помічниці. Але в мене навпаки це викликає занепокоєння. Дівчина не може вічно жити життям моєї родини. Їй треба влаштовувати своє життя. А як вона це зробить, якщо завжди з нами? Я вже перебираю своїх і чоловікових друзів-товаришів, але поки що гідного кандидата їй у чоловіки не знаходжу. А сама вона у цьому напрямі нічого не робить. Якимось чином відірвати її від моєї родини я бо юся, а раптом із нею знову станеться деnресія? Свекруха каже, що треба потерпіти. Але скільки можна?
