Я знаю одну історію, коли чоловік відмовився сплачувати весілля дочки в останній момент. Я вважаю, що він не ви нен і вчинив правильно. Далі зі слів чоловіка. «З мамою своєї падчерки я офіційно не одружений, але живемо ми разом уже 10 років. Весь цей час я забезпечував їх фі нансово, підтримував падчерку як міг, ні в чому їм не відмовляв. Рідний батько дівчини ніколи в житті не з’являвся. Він і коnійки не вклав у її майбутнє, а я тим часом повністю сnлатив за її навчання в університеті і збирався оnлачувати весілля.
Весілля було розраховане на 250 осіб. Я дав дочці список із 28 осіб, яких хотів би бачити на урочистості. Вже напередодні свята я зустрів свого друга, який теж був у списку. Ми розмовляли, і я дізнався, що ніхто його нікуди не запросив. Вдома, перевіривши список, я побачив, що нікого там із мого списку немає. Я вийшов у справах, вирішив увечері поговорити із сім’єю, але коли повернувся, було не до розмов. Виявилося, вони влаштували щось на кшталт знайомства з сім’єю майбутнього зятя, а я про це нічого не знав…
Найжахливіше, мабуть, для мене було те, що на чолі столу сидів біологічний батько падчерки, який, повторюся, якщо й з’являвся, то тільки з проханням позичити йому гроші. Тоді я підняв келих і сказав: – Весь цей час я душі в Анечеці не чув, робив все для неї та її мами. 10 років я жив, вважаючи себе членом сім’ї. Дорогі ви мої, – сказав я, дивлячись на зятя з родиною, – дякую вам, що розnлющили мені очі на багато чого. Я збирався оплачувати все весілля, проте урочисто заявляю: цю честь я надаю батькові Анечки. І ще, прошу забиратися з мого дому.». Чи правильно він вчинив? Правильно. Чи він пошkодує за свої слова? Не пови нен, адже він зробив те, що мав зробити вже давно.
