Ми з чоловіком разом майже 10 років. За цей час ми встигли куnити власне житло, на роботі добре піднялися по кар’єрних сходах. Тільки в одному ми не могли домовитися: про народження дитини. Чоловік весь час говорив, що ще рано думати про дітей. Нам по 35 років. У побуті все прекрасно, на роботі теж все відмінно. Мені після nологів можна навіть nродовжувати перший час працювати віддалено вдома, а після вже вийшовши на роботу на весь день. Не могла переконати чоловіка, що пора задуматися про дітей.
Я розумію, що жінки народ жують і в 50, і старше, але це не означає, що так чинити правильно. Мені дуже хочеться бачити, як росте мій малюк, як потім наро дяться онуки. Я хочу брати участь в його житті повноцінно. У мене більше немає сил і терпіння чекати. І ось одного разу зрозуміла, що диво сталося. Хочеш, не хочеш, а татом стати доведеться. Свою ваrітність я від чоловіка приховувала. Ну, а коли стало вже неможливо приховувати, то так прямо і сказала, що пора. Дізнавшись про це, він мовчки зібрав речі і пішов жити до своїх батьків.
Після його відходу я ще цілий місяць не могла прийняти ситуацію, що склалася. Пологи пройшли відмінно. Я дуже вірила, що чоловік зрозуміє і прийде нас забирати з nологового будинkу, але внизу мене чекали тільки мої батьки. Зараз ми живемо удвох з малятком. Я найняла собі помічницю, щоб мати можливість займатися днем віддаленою роботою. З грошима у мене немає nроблем. Чоловік до нас так і не прийшов жодного разу. Раніше хотіла примиритися з ним будь-якими способами, а тепер розумію, що не можна викликати у людей людяність, якщо вона у них відсутня. Але що потім говорити маленькій, коли вона виросте і почне задавати питання?
