Моя дочка наро дила дуже рано за моїми мірками: в 19 років. Ми з чоловіком були проти її раннього шлюбу, але вийшла вона по великій любові, ми проти її рішення були безсилі. Спочатку у дочки з’явилися сини-близнюки, а потім і донечка. Ми з чоловіком були на сьомому небі від щастя, адже давно мріяли про те, щоб стати бабусею і дідусем. Наше тривале почуття ейфорії перервалося після других nологів дочки. Вони пройшли шалено складно. Коли дочку з онукою виписали з nологового будинkу, я вирішила на деякий час переїхати до них, щоб піклуватися про онуків, поки вона відпочиває після такого важкого періоду.
Зять весь день працював і забезпечував дружину і дітей всім, жили вони неnогано, але я могла піклуватися краще будь-якої няні. У перший час все було ще нормально. Дочка спала 24 години в день, а я няньчилася з онуками. Я була не проти і навіть раділа, що у мене є можливість бути корисною доньці в такий складний для неї час, проте незабаром я стала помічати, що вона почала лінуватися навіть з місця вставати. Все, що вона робила за весь день – шастала зі спальні в вітальню, залипала в телефоні, дивилася серіал, а ввечері поверталася в ліжечко, яке теж прибирала я.
Зараз, коли доньці стало зовсім добре, вона почала привозити онуків до мене, а сама шляється по ресторанах з подружками. Я б і рада з онуками зайву годину посидіти, але мені вже важкувато з ними. Вони вже бігають швидше за мене, їх на вулиці і не наздоженеш… Не знаю навіть, як сказати дочці, що я втомилася і більше не можу за онуками наглядати. Сподіваюся, вона підійде до цього з розумінням, і не образиться на мене. А то я, чесне слово, вже не справляюся з онуками.
