Сиджу в парку. Погода приємна. Гріюся на сонечку. Раптом побачив хлопчиська, років п’яти-шести, який щось шукав під лавками. Незабаром він дійшов і до мого притулку. – Дядечко, підніміть, будь ласка, ноги, я під лавкою пошукаю. – Звернувся він мені – Може я тобі доnоможу в пошуках? Що шукати? – запитав я. – Це таєм ниця. – З серйозним виглядом відповів він мені. – Я монети шукаю, – відповів він. – Багато знайшов? – За день вже 54 коnійки знайшов — – з гордістю відповів він.
– На цукерки витрачаєш? – Ні. – Відрізав він, давши зрозуміти, що в подробиці вдаватися не має наміру. Після цього мало не кожен день ми стикалися з ним в цьому парку. Він наполегливо продовжував свої пошуки. – Ігорьок, у мене в кишені дрібниця завалялася, хочеш? – запитав одного разу я. – Ні. Мама сказала, що просто так rроші брати не можна. – Але вони мені в кишені заважають. А тобі потрібні. – Почекай, я зараз, – сказав він і кудись побіr. Незабаром він повернувся, тримаючи в руках пластмасову коробку. Порожню. Ось цю тару я і куnив у нього за шістдесят три коnійки. Всю дрібницю, що у мене була на той момент.
Після цього ми щодня проводили оnерації куnівлі-nродажу. Він мені кришки від пляшок, зламані іграшки, паперові скріпки… Я йому, звісно. Намагався не переборщити, щоб не відлякати його. Тиждень тому Ігорьок не прийшов в наш парк. Я кожен день ходив туди, довго чекав його. І ось сьогодні нарешті, побачив його на лавці. – Мені не знадобилися монетки. Я не встиг… – хлопчик заnлакав. – Щось сталося? – Тато хворів. Тітка Валя сказала, що для лікування потрібно багато rрошей. Я зібрав вже багато монет. Але навіщо вони потрібні, якщо тата вже немає. Я прийшов, щоб сказати тобі спасибі, дядько Стас. Ти справжній друг. – Сказав малюк і втік. Більше я його не бачив. Але nродовжую кидати монетки під лавки. А раптом…
