Ось сидимо, розмовляємо з Наталією, моєю давньою подругою, молода, красива, два роки як заміжня, дитинка піврічна. І здається, яке щастя сидіти з малюком вдома. Але не все так просто. Звичайно, декретна відпустка-це річ хороша, але посидиш року-півтора вдома, вже стає не дуже комфортно. Але і відмовляти собі у всьому не так-то легко і просто. Чоловік моєї співрозмовниці, Василь, менеджер середньої ланки, цілком забезпечений, немає ні в чому потреби.
Живи і радій. Хоча бідолаха і тягне на собі весь тягар домашнього буття, включаючи іnотеку, будь вона недобра. Хоча і жити в своїй квартирі дуже навіть добре. Але набридло їй все це, і будинок, і побут, і господарство. Хоча для дитя вона готова на що завгодно. А Наташа мені каже, що нібито була у мене робота, не просто робота, а улюблена! Захотілося повернутися в колектив, до своєї справи. Та й шеф радий такому розкладу, у них і так запарка, нікому працювати, все по деkретних розбіглися, і тут така удача, сама подзвонила. А як же малюк? Звичайно, врятує матуся.
Ну а маму… Якось я вмовила, навравши з три короби, хоча і вона не була проти. Ну и ладно. Бабуся з онучком, а я на роботу. Правда, хотіла ще й на пілатес записатися, не вийшло, не обійшлося без підступів свекрухи, ну і Вася її підтримав. – Ось і улюблена робота… Щось не так, мабуть, так, відвикла я від роботи, все якось не так. Сяк-так тягнуся додому, сил немає… А виявилося, що тільки виходжу з деkрету – і ось на носі нова дитинка. Мама так і підозрювала. Пос варилися з чоловіком… Коротше, ніби як життя потихеньку налагоджувалося, і тут таке… Василь і чути не хоче про те, щоб почекати з другим, загрожує роз лученням. Думай Наталя, думай, як жити тобі далі…
