Мені 32 роки. Заміж вийшла півроку тому, дітей нема. Але маю двокімнатну квартиру у власності. Розплатилася три роки тому. Ми живемо у моїй квартирі. Моєму чоловікові, Андрію, 35 років. Роз лучився три роки тому, має сина вісім років. Андрій зразковий батько. З сином передзвонюються, на вихідні бере до себе, возить із собою у відпустки. Я аж ніяк не заперечувала проти того, щоб син Андрія жив із нами. Клопіт із ним ніяких. Хіба що готую не на двох, а на трьох. Хлопчика я не ігнорую, але й у друзі не лізу. Якщо він заводив розмову зі мною – підтримувала.
Бувало, що ми втрьох ходили у кіно чи на прогулянку. Але левову частку часу хлопчик провів із батьком. Такий стан справ влаштовував усіх. Але кілька тижнів тому в мізках колишньої мого чоловіка щось коротнуло. І вона вирішила, що її син не повинен зі мною зустрічатися і розмовляти. Про таке її рішення мені розповів чоловік. Від його слів я здивувалася – з якого це переляку в неї такі бзики. Чоловік обіцяв розібратися. Але, тому що хлопчик уже два тижні не приходив, думаю, розібратися з колишньою він не зміг. Спробував “розібратися” зі мною.
– Може, ти покидатимеш квартиру, поки син зі мною? – сором’язливо спитав чоловік. – Здрастуйте, приїхали! Це моя квартира, якщо не забув. Чому я маю шлятися десь, якщо в мене є квартира. Через бзики твоєї колишньої?! Чи не пускає до мене, зустрічайтеся на нейтральному полі. – Але тоді син не зможе лишитися на ніч. – Подай до су ду на колишню, добийся права залишати сина із собою. Усе. Тема закрита. Якщо не можеш розсу дити її, то шукай місце для зустрічей із сином із ночівлею. Післязавтра субота. І як тепер чоловік вирішить проблему?
