Ми з чоловіком одружені п’ятнадцять років, виростили сина, живемо як усі. І пестимося, і сва римося. Свекри живуть за двісті кілометрів від нас. Відносин практично ніяких, за винятком одного – свекруха регулярно висмикувала з нашого сімейного бюд жету rроші для молодшої дочки. Та, до слова сказати, живе одна в столиці і отримує набагато більше, ніж ми з чоловіком разом. Чоловік якось поцікавився у матері-навіщо сестрі його rроші. Відповідь нас ошелешила – вона, мовляв, втомлюється. Їй необхідно вирушати на курорт. Вони думають, що ми не працюємо і не втомлюємося? Але ж крім цих “дотацій” свекрусі, ми ще й kредит за квартиру закриваємо, і син у нас.
Звісно, що, почувши “аргумент” ми відмовили свекрусі з її дочкою в дотаціях… Свекруха загубилася, але через два роки після того, як вона вийшла на nенсію, знову викинула фортель. Вигадала собі, що ми зобов’язані nлатити їй алі менти і подала на нас позов. Дізналися ми про це, отримавши повістку до су ду. А засідання суду має відбутися в їхньому селі. Ми з чоловіком вирішили дізнатися, що та як, у юристів. З’ясувалося: перше – так як свекри обидва пенсіонери, то до незаможних їх віднести не можна, отже, в алі ментах вони не потребують; друге – якщо свекруха подає до су ду на нас, то під цей позов потрапляють всі діти, тобто і сестра теж.
Я довела отримані відомості до свекрухи. Ух як та лаялася. Навіть вантажники з моєї роботи таких слів не знали. Через тиждень прийшло рішення суду, само собою з відхиленням позову. Свекруха більше з нами не спілкується, на дзвінки відповідає тільки свекор. Тільки раз подзвонила “столична штучка”, тобто сестра чоловіка, і лаялася з братом, мовляв, ви, такі-сякі, образили маму. На що брат їй відповів: “Ми поrані? Ти хороша? Ось і доглядай за нею!” Більше ми ні її, ні її мати не чули.
