Мілана петляла супермаркетом у пошуках чогось смачненького. Вона хотіла зібрати волосся – закрутила його в недбалий пучок, але резинки не було. У кишені знайшовся лише саморобний браслет доньки. Подивившись на браслет, Мілана згадала, що їй треба куnити дитяче харчування для молодшого. Він без своїх пюре та компотів не може і дня. Мілана підійшла до стелажу з дитячими пюре. Вона кілька хвилин простояла перед ними у муках вибору. Тут із сусіднього ряду почувся криk: – Ти ж обіцяв, – kричала жінка, – не чоловік, чи що? – Обіцяв, значить куnлю, – відповів чоловік. Мілана схопила кілька пюре різних смаків і помчала до каси, де перед нею стояла якраз та пара. Жінка поставила на стрічку дві пляшки міцного алkоголю. Вона чекала, поки касир проб’є пляшки, а потім обняла пляшки і вийшла з супермаркету. Чоловік дістав із кишені монетки і почав рахувати. Потім він поклав їх у тарілку для монет та вийшов. Коли я сама вже розплатилася і зібралася вийти з магазину, побачила пакет муки, що залишився на касі. – Це той чоловік забув? – Запитала я. – Можливо, – відповів касир.
Я схопила пакунок і побігла за чоловіком. Дорогою думала “Ось, не пощастило. Який добрий мужик, а дружина – n’юча”. За кілька хвилин я зустріла його. – Ви забули, – сказала я, простягаючи пакет чоловікові. – Це не моє, – він навіть не глянув на мене, тільки кинув байдужий погляд у бік пакетика. – Ви на касі забули, – я була непохитна. – Та не забув я, лишіть собі. – Не можу, – говорю, – це чуже. А що ви тут тиняєтеся? – Я дружину шукаю, вона так і не повернулася. З 5-го поверху нічого не видно, а так вона зазвичай тут із подружками сидить, – сказав той і показав мені лавочку перед під’їздом. Тоді мені стало шкода його подвійно.
Який добрий чоловік пропадає, не цінує його дружина… не мудра, значить, жінка – віддала перевагу алкоголю чоловікові. – Приходь додому, хоч уночі, я чекатиму, – крикнув чоловік і пішов. “Чекатиме” – повторювала я у себе в голові. Ці слова крутилися на повторі весь день. Навіть лежачи поруч із чоловіком, я згадувала про незнайомця, який чекав на мене. Не знаю, що мені спало на думку, але вночі я встала, одяглася і вийшла з дому, залишивши чоловіка і двох дітей сплячими одні. Я запам’ятала вікна, що він показав. Так я піднялася на 5 поверх і, орієнтуючись вікнами, знайшла його двері. Довго ніхто не відкривав, але я наполегливо стукала. – Чого тобі? – Запитав той чоловік, відчинивши двері. – Ти сказав “приходь”, я і прийшла. – Так я дружині своїй кричав, вона почула, повернулася, он, уже спить, – сказав напівсонний незнайомець. – А-а, ну добре, піду я тоді. На добраніч. – На добраніч, – сказав він і грюкнув дверима.
