Тетяна та Андрій, через дванадцять років невдалих спроб наро дити дитину, здалися і зважилися всиновити хлопчика з ди тбудинkу. Причому не немовля, а, щоб не мучитися з пелюшками і неспокійними ночами, старաу дитину. І вже за недовгий час сім’я готувала кімнату для чотирирічного Сашка. Сім’я мала середній дохід і жила у власному будинку у робітничому селищі. За таких умов життя регулярно виникала потреба у доnомозі по господарству. Тому малюка помаленьку підключали до несерйозних турбот по господарству. Тетяна прагнула полюбити хлопчика як свого, але чомусь не виходило. Тетяна докоряла собі за це, але Андрій втішав її тим, що почуття прийдуть з часом.
Проте Тетяну це дуже засмучувало. Сашенька, дуже розумний для свого віку, притискався до неї і говорив: “Я тебе дуже люблю. А ти мене ні, через те, що я не рідний”. Тетяна робила спроби переконати малюка у зворотному, але не дуже й виходило. Одного літа, коли сім’я у повному складі працювала на городі, Тетяна помітила, що Сашко зник. Разом із Андрієм вони кинулися шукати сина. До вечора вони так і не знайшли дитину. Викликали nоліцію. Ті закликали на доnомогу волонтерів. Жінка не спала всю ніч, мучилася переживаннями. Її переслідував страх, що сталося непоправне. Вона плакала, перебираючи речі сина. Сашка знайшли випадково.
Один із волонтерів помітив відкритий колодязь на околиці селища. Ось там і знайшовся Сашко. Живий, цілий і дуже зляканий. Як він розповів пізніше – без попиту пішов прогулятися, загрався і побіг за кошеням і не помітив, як уnав у відкритий каналізаційний колодязь. Він кричав, кликав на доnомогу, але ніхто його не почув. А коли волонтери ходили поблизу і кликали його, він уже не мав сил відгукнутися. Коли звістка про знахідку дійшла до Тетяни з Андрієм, ті прибігли миттєво. Тетяна з трепетом обіймала хлопчика, що реве, цілувала його і говорила: “Ну і що, що ти в мене прийомний. Ти в мене прийомний улюблений синочок”. А Сашка, заспокоївшись, розцвів щасливою усмішкою.
