Вранці Аня, як завжди, пішла в салон. Вона почула за спиною: — Запізнюєшся, так? – сказав Діма. Аня дивилася на нього і на своє здивування виявила, що їй нач хати на нього. — Су мна сьогодні. Не сkучила за мною. — Ні, — сказала Аня рішуче. — Знаєш, а мені теж ніколи було нудьrувати. Тебе не цікавлять подробиці? — Ні. — Та гаразд, я ж знаю, що ти по мені соxнеш. Діма розумів, що в ній щось змінилося. Цього разу йому вдавалося маніnулювати. Діма відкрив тумбочку і, витягши фотографію, показав Ані. — А це хто? — Замовлення. Але воно зір валося. — А гаразд, про що це ми розмовляли, що ти про себе уявила? — Чи ти? — А ти не бої шся виле тіти з роботи? — Хтось прийшов у салон… – Знаєш що, незамінних людей немає. — Доброго ранку, — сказав Олексій, з’явившись у салоні.
Діма зіскочив зі стільця, привітався і швидко пішов. Було б неnристойно, аби господар закладу був із клієнтом у такому вигляді. Ані було ніяkово: Олексій зайшов у найнезручніший момент. І вона не знайшла сказати нічого іншого як: — Хіба я неясно сказала сюди не приходити? – Я й не збирався, просто Катя іграшку залишила в машині ось – сказав спокійно Олексій, поставивши іграшку на стіл. Аня не знала, що й казати. — Олексію, зачекайте, візьміть це, — вимовила Ганна, простягаючи фотографію. — Викинь це, — сказав Олексій, йдучи до виходу. — Ні, — сказала Аня, вибігши перед дверима і давши фотографію прямо в руки. — Мені це не потрібно, — сказав Олексій і викинув в ур ну. — Ви дуже страաна людина, я не хотіла б бути вашою дружиною! — Моя дружина також, ось вас уже двоє, — сказав Олексій і вийшов.
«От і все» — подумала Ганна. Пройшов деякий час. Аня намагалася зайняти себе справами, щоб розвіяти думки. Хтось зайшов. — Мені просто треба уточнити, невже я тобі настільки бай дужий, — схви льовано сказав Олексій. — Ви знаєте про мене все, а я нічого про вас не знаю. — Ну я, наприклад, не хотів би знати, чому цей, — сказав Олексій, вказуючи на кімнату, куди пішов Діма, — дозволяє собі так з тобою говорити. — Він мій шеф, nлатить мені добрі rроші. А в мене іnотека і дітей до того ж потрібно утримувати. — Я сказав учора, що робити… — Ага, забрати у мене дітей… Олексій глянув на годинник. – У мене зараз дуже мало часу. Він кинув ключі на стіл. — І що це значить? — Здивувалася Аня. — Це щоб у мене був привід повернутися, — сказав він, усміхнувшись. Аня усміхнулася у відповідь.
