Ми з чоловіком ровесники. Побралися, коли нам було по 23 роки. Молодими та здоровими працювали на совість, справлялися з усіма труднощами. Спочатку жили з моїми батьками у селі, а потім збудували свій будинок, облаштували його. На той момент нам було вже 35 років. Батьки і свекри постійно підштовхували нас: — Коли вже нас онуками потішите? Скільки можна жити лише для себе? Ми самі мріяли про дітей, але нічого не виходило.
Лікарі говорили, що ми не маємо проблем зі здоров’ям. Навіть до знахарок їздили — все було марно. Тільки коли нам виповнилося 39 років, у нас народилася довгоочікувана донька Христина. Ми чекали її так довго, що, напевно, занадто розпестили з самого дитинства. Вона завжди мала все, що вона хотіла. Хоча ми жили в селі і ми мали господарство, Христина ніколи не допомагала. Навчалася вона добре, а після школи поїхала вступати до Чернівців. Нині вона вже на третьому курсі. Нещодавно вона зустріла хлопця і вони планують весілля. У нас з чоловіком є невеликі накопичення – півтори тисячі доларів. Для нас це значна сума, але для Христини вона видається мізерною.
— Що це за такі гроші? На них і весілля нормальне не зробиш! Ви ще й квартиру повинні нам купити, — обурюється дочка. — Та де нам взяти такі гроші? — питаю. — Заробити. Чим ви займалися до мого народження? Треба було заздалегідь думати про житло. А якщо не можете – продавайте свій будинок. — Доню, ми вже пенсіонери. Хто нас зараз на роботу візьме? — От і не треба було так пізно мене народжувати! Тепер від вас ніякої користі. З вами навіть на люди вийти соромно. Слухати таке від дочки було дуже прикро. Ми завжди робили для неї все, що могли. Але що вдієш, якщо ми не відповідаємо її очікуванням? Може, справді вдасться знайти якусь роботу, щоби влаштувати їй весілля мрії? Вона може зовсім від нас відвернутися.
