Все життя я працювала дояркою в нашому селі. Ранні підйоми, нескінченніи години у холодному сараї, доїння корів — це була моя повсякденність. Але з роками сил ставало дедалі менше, і кожен день приносив дедалі більше болю в моїх змучених руках. Якось увечері, вечеряючи з чоловіком Василем, я вирішила порушити це важке запитання. — Вася, я думаю, настав час продати корів. Я більше не можу так жити, — тихо промовила я, намагаючись стримати тривогу в голосі.
Василь зупинився з вилкою в повітрі і подивився на мене, ніби не вірячи своїм вухам. — Як ти можеш бути такою егоїсткою, Людо? Це наш основний прибуток! Ти хочеш, щоб ми залишилися без засобів для існування? — його голос був сповнений здивування та розчарування. Я відчувала, як на очі навертаються сльози. — Я просто більше не можу, Васю. У мене щодня болить тіло. Ми могли б знайти інший спосіб заробити… – І що ти пропонуєш? Ми живемо в селі, Людо.
Тут не так багато способів заробити. Мовчання повисло між нами, кожен був стурбований своїми думками. Я подивилася йому у очі, щиро і відкрито. — Може спробуємо щось нове? Можемо почати з чогось маленького. Може, вирощування овочів чи бджільництво? Що-небудь, що не потребує такого фізичного навантаження. Василь повільно кивнув, розуміючи, що я справді вичерпала свої сили. – Добре, подумаємо про це. Може, ти маєш рацію, — сказав він нарешті, простягаючи мені руку через стіл. Цей вечір став для нас новим початком. Разом ми почали шукати нові шляхи, щоб підтримати один одного і знайти способи, як жити далі без моєї виснажливої роботи доярки.
