Озираючись назад, я думаю, що багато жінок можуть винести багато корисного з моєї історії, або можуть поділитися порадою. Мені було 36 років, я була самотньою матір’ю п’ятирічного хлопчика, плоду невдалих стосунків. Я завжди хотіла дитину, тому коли я виявила, що вагітна, я вирішила залишити її, незважаючи на байдужість мого партнера і на загрозу розставання, що нависла над нами. Протягом багатьох років я була лише з сином, забувши про особисте життя.
Я обдаровувала його своєю увагою, намагаючись не думати про перспективу самотньої старості. Завдяки допомозі моїх батьків ми жили у невеликій квартирі. Дитячий садок був за два кроки, а мій офіс – за п’ять хвилин ходьби. Все змінилося, коли я зустріла Ігоря на роботі. У нього було все, що я хотіла бачити в чоловікові – турботу, повагу та розуміння. З ним я почувала себе коханою. Але його пропозиція, зроблена місяць тому, поставила мене в глухий кут. Всі наполягали, що я повинна погодитися, стверджуючи, що знайти чоловіка, готового одружитися з жінкою з дитиною – велика рідкість. Але вони не знали всієї історії. У міру поглиблення наших стосунків Ігор зізнався, що ніколи не зможе полюбити мого сина як свого. Він відкрито говорив про те, що хоче мати своїх дітей, про що я теж мріяла.
Спочатку я думала, що час все вирішить. Але йшли дні, а байдужість Ігоря до мого сина залишалася незмінною. Ці переживання гризли мене, особливо тепер, коли з’явилася ймовірність того, що після весілля ми житимемо разом. Як Ігор ставитиметься до мого сина? Як мій хлопчик ставитиметься до байдужості вітчима? Що буде, коли з’являться ще діти? Ці питання мучать мене щодня. Я не хочу, щоб мій син відчував себе обділеним увагою, але шанси знайти іншого чоловіка, готового одружитися на жінці з дитиною мізерно малі. Я перебуваю перед складною дилемою, не знаючи, що робити.
