Моя сім’я завжди була важливою для мене, і я ніколи не приховувала цього факту. Я старша з трьох дітей, у мене є молодші сестра та брат. У міру того, як я росла, мої батьки виховували нас у дусі взаємодопомоги та ділилися всім, що в нас було. Втрата моєї сестри Ніни була неймовірно важка для мене, і я досі, навіть через стільки років, не до кінця змирилася з цим.
Я часто звинувачую себе за те, що не змогла їй допомогти. Зараз мій брат, Павло – найближча для мене людина. На жаль, йому не пощастило у житті. Його дружина Люба була з ним тільки через гроші, і все це бачили, окрім Павла, який не звертав уваги на попереджувальні знаки. У 40 років я поїхала до Італії на заробітки і мешкаю тут уже 25 років. Востаннє я навіть взяла Павла з собою, бо Люба не могла бачити, як я досягаю успіху, поки вона сидить удома з Павлом.
Він живе зі мною останні 18 років, після того, як Люба забрала у нього будинок і покинула його. Нещодавно Павло захворів і мав повернутися в Україну, але йому не було де жити, бо Люба та її новий чоловік тепер живуть у старому будинку мого брата, а його дочка та зять зайняли його квартиру. Саме тому я вирішила взяти його до себе, бо в моєму домі в Україні було багато місця. Хоча мій чоловік не заперечує, моя дочка та її чоловік проти того, щоб Павло жив із ними, стверджуючи, що він їм не потрібен. Я ж залишаюся при своїй думці: сім’я завжди повинна бути на першому місці, і я не кину свого брата у скрутну хвилину.
