Наскільки я пам’ятаю, мій дід завжди був небагатослівним, але кожне слово, сказане ним, мало особливе значення. Я пам’ятаю його працьовитою людиною, яка цілими днями перевозила кисневі балони, а ночами замикалася у своїй кімнаті і читала. Одна історія, яку дід розповів мені, залишалася зі мною усі ці роки. Це була притча про потворну стару й щасливу стару.
Він сказав, що в ліkарняній палаті були дві жінки, одна з яких була прикута до ліжка біля вікна, а інша — біля глухої стіни. Жінка біля вікна, Ганна Сергіївна, була щаслива і задоволена, а інша, Олена Іванівна, сумна та сердита. Ганна Сергіївна щодня описувала сварливій сусідці чудовий краєвид з вікна, говорила про блакитне небо, хмари та людей на вулиці. Кожен день вона перетворювала на свято для своєї сусідки. Якось у Ганни Сергіївни стався напад, і вона не змогла покликати на доnомогу, Олена Іванівна нічого не зробила.
Ганна Сергіївна пішла в інший світ, і Олена Іванівна попросила перемістити її ближче до вікна, де раніше лежала сусідка. Коли ме дсестра пересунула ліжко Олени Іванівни, вона з подивом побачила лише тьмяну, сіру стіну сусідньої будівлі. Виявилося, що Ганна Сергіївна була сліпа і описувала зовнішню красу лише з уяви. Історія мого діда навчила мене тому, що щастя і красу можна знайти в найнесподіваніших місцях, і важливо цінувати те, що у нас є, а не завжди бажати більшого, ганяючись за недоступними ідеалами.
