Коли я була маленькою, мої батьки постійно працювали, і вони не мали багато часу на мене, тому вони відправили мене жити до бабусі до села. Я залишалася там, поки мені виповнилося вісім, а потім раптом батьки приїхали і забрали мене. Жити з моїми матір’ю та батьком було важко, бо я відчувала, що вони не розуміють мене і піклуються лише про себе. Коли мені було дванадцять, моя мати наро дила мого молодшого брата Дмитра. Батьки були у нестямі від радості і обсипали його увагою, внаслідок чого я почувала себе небажаною дитиною.
Після закінчення школи я вступила до університету в іншому місті та переїхала до студентського гуртожитку, щоб втекти від своїх батьків. Більше я про них нічого не чула. Пізніше я зустріла Олександра, і ми поkохали один одного. Через два роки ми одружилися. Мої батьки не зверталися до мене і не виявляли жодного інтересу до мого життя, але я не заперечувала, тому що в мене був Олександр – і ми чекали на дитину. Коли наро дився наш син, ми отримали фі нансову доnомогу від мого свекра, щоби куnити власну квартиру.
Минули роки без будь-якого спілкування з батьками чи братом. Потім, через сім років, мій брат раптом подзвонив мені і сказав, що наша мати хво ра і потребує догляду. Він запропонував мені повернутись додому, але я вирішила залишитися зі своєю сім’єю. Але я все одно поїхала відвідати свою матір, і коли я сказала їм, що можу залишитися лише на кілька днів, вони розлютилися і зажадали, щоб я залишилася довше. Я дала мамі трохи грошей і пішла, і тепер мій брат та батьки зі мною не розмовляють. Мій чоловік сказав мені не турбуватися про це і натомість зосередитися на нашій родині. І ось, я продовжую піклуватися про свого сина і чоловіка – найближчих мені людей.
