Я тут різні історії читав, але ніколи не натикався на розповіді про батьків дружин. Мені особисто дуже пощастило у цьому сенсі, тому я вирішив заповнити цю прогалину. Коли я вперше прийшов у гості, щоб познайомитися з батьками Ірини, Олександр Михайлович , якого зараз називаю батьком, зустрів мене досить суворим виразом обличчя.
Поки жінки накривали на стіл, він влаштував мені справжній допит, питав про моїх батьків, родичів, освіту, роботу і все в цьому дусі. Я відповідав максимально правдиво та впевнено. Наприкінці він усміхнувся і сказав: «Та розслабся ти, не з’їм же я тебе». Далі діалог пішов дуже душевно. Я багато чого розповів йому про своє життя. Так сталося, що я рано залишився без батька. Мама була змушена сама утримувати нас із братом. Відразу після 16-ти я знайшов роботу, щоб їй доնомагати фі нансово.
Олександр Михайлович мене вислухав, а наприкінці каже: -Вікторе, я бачу, що ти хлопець дуже хороший. Я тебе дуже добре розумію, бо сам свого часу через багато чого пройшов. Ти не хвилю йся, ви з Маринкою один одного любите, а значить ти частина нашої родини. Знай, що завжди можеш покластися на мене, як на рідного батька. Мені було дуже приємно чути про це. Я вперше повністю відчув, що таке чоловіча підтримка. Ми з Мариною вже 10 років одружені, її батько справді ставиться до мене як до рідного, завжди у всьому доnомагав та підтримував. Я дуже вдячний за все.
