– Я йду. До іншої, — безпристрасно повідав їй Олег. – Я по-справжньому люблю її. Вона розуміє мене з півслова. – Ну, якщо ти будеш з нею щасливий, я рада за тебе. Нюанси мене не цікавлять, можеш не розповідати. Іди. Тебе, мабуть, зачекалися. Ольга спокійно проводила чоловіка, але варто йому вийти за двері, як жінка впала на підлогу, і заплакала гіркими сльо зами. Просиділа так три години. Потім дісталася спальні, звалилася в ліжко, і світ померк перед її очима… Наступний день розпочався важко.
Все-таки тридцять чотири роки разом. Не жарт. Півдня збиралася духом, потім подзвонила дітям, розповіла про вчинок батька, довелося втихомирювати сина, той лаявся на батька. Просила, щоби діти не поривали з батьком. Говорила, що Олег пішов від неї, а не від них. Дітей та онуків він любив і nродовжує kохати… І потекли дні без чоловіка. Біль практично вщух. Та й часу на тугу не було. Онуки, будинок, город. Ольга влаштувалася на роботу, щоби було менше часу на тугу.
За півроку зателефонував kолишній чоловік. – Олечко, любов моя, пробач ти мене, дурня, прийми назад, – просив Олег дружину. Ольга спершу не знайшла, що відповісти. Потім все ж таки взяла себе в руки. – Ні. Не пробачу і не пущу назад. Іди до тієї, хто тебе розуміє з півслова… З того дня дзвінки Олега стали щовечірніми. Щоразу вигадує щось нове, пробуючи умовити дружину. Але Ольга не піддавалася. Тоді Олег спробував вплинути на дружину через дітей. Але й їхні вмовляння не змогли переконати жінку… Нарешті, Олег вирішив, що треба зустрітися віч-на-віч, що телефон не надто годиться для таких важливих переговорів. Одягнув свій найкращий костюм, чисту сорочку і пішов у будинок Ольги. – Олечко, пробач мені, – жалібно просив Олег, стоячи на колінах. – Ні! У мене нове, щасливе життя, де зрад никам не місце. Так і пішов Олег ні з чим.
