Працювати Ігор ніколи не любив, а півтора роки тому, коли не стало його мами, йому у спадок дістався її банківський рахунок. “Навіщо ж мені тепер працювати?”, подумав Ігор, звільнився з роботи і став жити на гроші, що дісталися. Але зараз і вони скінчились. «І що мені зараз робити? З Ніною він розлучився вісім років тому. З того часу про неї не згадував. А тут і згадав, і зателефонував. Наплів, що важко хво рий, що ліkaрі дають йому від сили рік життя, і попросив про доnомогу.
Ніна і справді була жалісливою жінкою. Але тепер вона була дружиною та матір’ю. І взяти до себе Ігоря ніяк не могла. А приходити до того щодня теж було неможливо. Подзвонила матері, спитати поради. – Вези до мене, цього ледаря. Я за ним понаглядаю… Марина Петрівна нічим не показала, що не вірить kолишньому зятю, виділила йому кімнату, поставила туди телевізор, їсти теж носила туди. – Мені й за квартиру нема чим nлатити, – з виглядом великомученика простогнав Ігор. – Я заплачу. І приберу там, – сказала Марина Петрівна, забираючи в Ігоря ключі. Минуло два роки. Ігор їв, пив, з кімнати виходив тільки з нужди чи помитися.
Іноді, якщо погода була гарною, виходив гуляти надвір. – Марино Петрівно, завдяки вашим старанням я одужав. Хочу повернутися додому, – сказав Ігор. – Ти впевнений? Може, ще в мене поживеш? Зміцнішаєш? – Я вже досить міцний. – Шкода, не встигла ділянку куnити? – Не зрозумів? А я тут причому? – А ти думаєш я безkоштовно тебе, ледаря і дармоїда годувала? Я твою квартиру подобово здавала. Квартира у центрі, трикімнатна. Чого їй порожній простоювати? Я тебе з цих грошей і годувала. А собі будинок на ділянці збудувала. Хотіла ще й ділянку сусідню докупити, та видно не доля… Ігор збирав речі і думав: “Це скільки ж теща на мені заробила?”
