Світлана помітила, як дід Сергій виходив із двору з візком, на якому були горщики з квітами. Світлана запитала його, куди він квіти несе, а він сказав, що дружині, адже дружина так їх любить. – Але ж її два роки вже немає? Ти що на цвинтарь відвезеш? – Так, вона сама просила. Світлана подумала, що старий уже розумом рушив. Він дуже любив свою дружину. Після того, як її не стало, він посварився з дітьми, і вони поїхали до міста, він залишився сам у домі. А має п’ятнадцять соток. Тоді його дружина сама обробляла землю, а зараз усе заросло травою. Дід ледве дотягнув цей важкий візок до пагорба, сів на лаву, щоб перепочити. І почав уже говорити зі своєю дружиною.
– Я тобі квіти приніс, як ти просила. Мені без тебе дуже тяжко. Я лишився зовсім один. Ти пробач мені, що я був таким. Кричав і лаявся на тебе. А ти мене все життя терпіла. З дітьми я більше не спілкуюсь. Виїхали вони до міста. Сини мені сказали, що я винен, що тебе не стало. Ось тому я їх і вигнав і сказав, щоби не поверталися. А зараз мені навіть нема з ким поговорити. У молодості дід Сергій був добрим хлопцем. Усі дівчата хотіли за нього заміж. А він усе вибирав. Він хотів, щоб дружина в нього була покірною, щоб робила все так, як він скаже. І знайшов він собі таку. Іра одразу свекрусі не сподобалася, адже була дуже мовчазна. А це означало, що від неї очікується чого завгодно.
А він був упевнений, що Іра буде йому ідеальною дружиною. Вона народила йому синів, яких дід Сергій вирощував справжніми мужиками. Привчав до всього, що знав. Хотів, щоб вони потім вступили до місцевого училища та стали трактористами, як він сам. Але, як виявилося, Іра збирала гроші на навчання синам, і вони змогли вступити та виїхати вчитися до міста. Вони вивчилися і залишились у місті. Ось це і було темою для суперечок між Сергієм та Ірою. А одного разу Іри не стало. Він дуже переживав її втра ту. Вранці Світлана зауважила, що хвіртка у діда Сергія відкрита. Вона підійшла та побачила на підлозі діда Сергія. «Мабуть дружина себе покликала»,- подумала про себе Світлана. А на цвинтарі, під спекотним сонцем, тихо в’яли квіти…
