– Наташенько, ну куди тобі до села їхати?! Ти ж міська до кінчиків волосся! З вищою освітою! Що ти там будеш робити? Як ти там із цим сільським мужиком уживешся?! – казала їй Катерина, подруга. – І нічого Антон не мужик. Добрий, уважний, вихований. І навіщо мені вища освіта на пенсії? І потім, Катюша, тісно нам уже у трикімнатній квартирі. Внучка підростає. Їй своя кімната потрібна. А ти до мене в гості приїжджатимеш… – Наталю, люба, ну не хочеш ти з городом поратися, і не треба. Я сам там розберусь. І з худобою впораюся! Важливо, щоб ти була поряд і щаслива, – казав їй чоловік, Антон.
Натомість у будинку Наталя за всім стежила: і смачно готувала, і чистоту з порядком підтримувала, і чоловік у неї завжди ходив у чистій прасованій сорочці. Так вони прожили десять років. Односельці прийняли добру та чуйну Наталю. А те, що з городом не порається, то головне, що там у них із чоловіком порядок. Минуло десять років, святкували олов’яне весілля Антона та Наталії. Приїхали діти Антона, діти Наталії та Катя, подруга теж приїхала. – Не жалкуєш? – Запитала вона у Наталії. – Ось ні крапельки не шкодую. Про екологію та здо рову їжу говорити не бачу сенсу. Затишно мені тут, Катенько. Люди довкола добрі. А про Антона так скажу – пощастило мені з ним.
Я тут тільки й зрозуміла, що таке жіноче щастя. Антона не стало, коли вони прожили разом дев’ятнадцять років. – Чому ми з ним так пізно зустрілися, – nлакала Наталя на плечі у Катерини. – Я ж тільки усвідомила, що kохала його. Я, за його спиною, жодних турбот не знала. А зараз?! Як мені без нього бути? … Родичі та подруга стали частіше приїжджати до села, до Наталі. Намагалися підтримати словом та ділом. Але згас задерикуваний вогник в очах Наталії. Стала вона потихеньку чахнути. А якось, у неділю, Катерина, яка приїхала з ранку раніше відвідати подругу, виявила ту у своєму ліжку зі щасливою усмішкою на обличчі. Мабуть, на небесах вона зустрілася зі своїм Антоном.
