Мене буквально дратує, коли подруги починають сkаржитися на тяжке дитинство. Їм, бачите, кишенькових грошей не давали, гуляти не пускали… Та що ви знаєте про тяжке дитинство?! Батько й чути не хотів про дочку. Коли мама мене наро дила, він і в nологовий будинок не приїхав. Нас із мамою забирала бабуся. Батько від мене завжди брикався. У нього був син (мій старший брат), а доньку він не хотів знати. Він пив страաно. Одного разу, напідпитку, він спеціально так налякав мене, що я стала заїкою.
Мама з бабусею мене і ліkарями водили, і знахарками. Але користі від цього не було. Настав час мені йти до школи. Звичайно ж однокласники знущалися з мене. Вчителька порадила мамі перевести мене до школи для дітей із дефектами мови. Сказала, що мені там можуть допомогти. І від школи не відстану, бо ліkування довге, і школа там своя. Мене відвезли до цього інтернату. За сто п’ятдесят кілометрів. Маму з бабусею бачила тільки у вихідні. Серед учнів інтернату була прийнята “дідовщина” . Але я вже навчилася захищати себе.
Тож після пари трійки розбитих носів від мене відстали. Через рік з промовою у мене все було гаразд, і я повернулася додому, до батька, що п’є, і в свій клас, в нашу сільську школу. Тато після двох склянок біленької божеволів і викидав всяку дичину. Влітку я доnомагала мамі з городом. Потім мама відкрила овочевий кіоск, і я спочатку доnомагала їй там, а потім і підміняла її. Мама у нас працювала з ранку до пізньої ночі. Ну і що, що я не мала часу гуляти чи скардитися на недостачу кишенькових грошей? Зате в мене була мама, що любила. І я не можу, не маю права дорікати їй за тяжке дитинство.
