Маю доньку, Тані вже двадцять років, але вона не хоче зі мною розмовляти, ні бачити мене, ні чути. Історія ця давно розпочалася. Коли Тані було п’ять років, мене покинув чоловік. Він залишивши нам разом нажиту квартиру, з дитиною не доnомагав. Я знайшла роботу, але отримувала дуже мало, тому й жити доводилося дуже скромно. Жити в злиднях було важко, доводилося у всьому собі відмовляти, щоб було що їсти. Три роки тому у нашему житті з’явився Віктор, і все змінилося.
Він працює у крутій компанії, заробляє дуже добре. Разом з його появою довелося забути про фі нансові труднощі, відтепер ми нічого не вимагали. Була одна nроблема – Таня ніяк не могла порозумітися із Віктором. Має характер досить складний, він любить, щоб його слухалися, а Таня не любить, коли нею керують.
Я сто разів їй пояснювала, що потрібно в поточних ситуаціях трохи притримати свій характер, адже Віктор – запорука нашого благополуччя. Під час їхніх конфліктів я завжди брала бік Віктора, адже інакше він би пішов, а мені зовсім не хотілося повертатися у біднє життя. Якоїсь миті Вітя сказав, що Тані треба знайти роботу, а то мало того, що вона без уваги до нього ставиться, то ще й їсти за його рахунок. У Тані тоді очі на лоба полізли, вона здивовано глянула на мене, а я промовчала. Що я могла вдіяти? Таня вражено пішла до кімнати. Незабаром вона знайшла роботу і перебралася жити до моєї сестри. Тепер усі родичі кажуть, що я страաна мати.
