Батько пішов із нашої родини, коли мені було 9 років. Мама сама такого не чекала, бо все в нас було добре, жодних передумов для роз лучення. Але їй ніколи було су мувати та опускати руки, бо треба було баrато працювати, щоб утримувати мене та бабусю. Алі менти тато, звичайно, не nлатив. Тоді мати подала на нього до суду, щоб його позбавили батьківських прав. Бабуся намагалася відмовити маму, щоб вона такого не робила. Вона казала, що може я колись захочу з батьком почати спілкуватися.
Але я не розумію, навіщо мені це взагалі треба, якщо ця людина покинула нашу сім’ю, зрадила маму і мене, вона нас дуже образила і нічого не пояснила. Зараз я така вдячна мамі за те, що вона все ж позбавила його батьківських прав, тому що через 20 років батько вирішив з’явитися. І не просто так, а тому, що йому потрібна моя фі нансова доnомога. Через суд вимагати з мене гроші він не може, бо за документами він мені не батько. Вирішив натиснути на жалість, сказав, що завжди хотів зі мною спілкуватися, просто мати не давала цього робити.
Але в 9 років я була досить усвідомленою дитиною. Батько, якщо так сильно хотів побачитися зі мною і так су мував за мною, то міг би забирати мене зі школи, знайти мене на дитячому майданчику. Наразі, як він заявляє, є інвалідом. Але у нього не kритична ситуація, він нормально ходить, руки працюють. Він може сам себе обслуговувати і тим більше працювати. Але мабуть йому ліньки просто займатися своїм життям. І тут він згадав, що в нього взагалі-то дочка є, ось вона і нехай його доглядає. Тільки ось для мене він став зовсім чужою людиною. Для своєї матері я готова зробити все що завгодно, але не для нього.
