Якось мені написала староста Олена та повідомила, що вони вирішили організувати зустріч випускників. Замовили кафе, живу музику. Все йшло добре. Багато хто запізнювався, але прийшли у результаті майже всі. Сіли за стіл, говорили про всяке, згадували минулі роки. Звичайно, за 11 років сталося куnа подій – і кожен мав, що розповісти. Якоїсь миті, здається, синхронно повернули свої голови у бік вхідних дверей. Там стояв високий і статний чоловік у стильному одязі. Ми дивилися на нього і не могли впізнати. Хто це був? І раптом один із наших друзів крикнув:
-Ух ти! Льоня! Я дивилася і не могла повірити у те, що відбувається. Невже це Леонід? Той найзашуганіший хлопчик з останньої парти? У шкільні роки з Леонідом практично ніхто не спілкувався. Всім здавалося, що він якийсь не такий. Таких правильних і занудних людей ніхто не любив. Він мав величезні окуляри, що закривали півобличчя, одяг він доношував за старшим братом. Ми знали, що він не мав батька. А зверталися ми до нього лише під час контрольних, адже хлопець справді був розумним.
Від старого Леоніда в цьому статному чоловікові не лишилося нічого. Коли він сів за стіл, вся увага перейшла на нього. Всі розпитували його про те, чим він займається, де живе. Виявилося, що він має величезну компанію, де в його підпорядкуванні перебуває кілька сотень людей. Має міцну родину, має свою квартиру, дачу, дороrу іномарку. Дружина працює його помічником, а для дітей вони найняли няньку. Всі слухали Леоніда, і ніхто навіть не наважувався його перебити. За півгодини Леонід сказав, що змушений нас покинути, бо має невідкладні справи. Вся жіноча частина колективу подивилася йому в слід із захопленням, а чоловіча – з неприхованою заздрістю. Висновок із цієї історії один: потрібно йти до своєї мети, незалежно від того, які навколо обставини та перешkоди.