Я живу та працюю в Італії вже 18-й рік. Я маю традицію: приїжджати на батьківщину в день свого народ ження. В останні 6 років цю тра дицію я виконую не одна – а з моєю kоханою людиною, Альберто. На батьківщині у мене троє дітей: дві доньки та син. Саме заради них я поїхала на заробітки, щойно стала вдовою. На зароблені в Італії гроші я зробила дуже багато: куnила синові автомобіль як весільний подарунок, квартиру молодшій дочці в центрі міста. Старша дочка залишилася у батьківському будинку.
Привела додому зятя, якого я полюбила з першого дня знайомства. У хлопця справді були золоті руки. Тому я й запропонувала йому щомісяця висилати гроші, на які він зможе збудувати такий будинок, щоби аж сусіди обзаздрилися. Так і зробили: щоб заощаджувати гроші, він робив усе сам. Лише іноді викликав на допомогу друзів, коли двох рук просто фізично не вистачало. І ось цього року зять заявив мені таке: -Я вклав у цей будинок куnу часу та сил. Але виходить, що ні я, ні дружина не маємо на нього жодних прав.
Так несправедливо. Молодшій дочці ви куnили квартиру, а ось у старшої нічого немає! Моєму подиву не було межі. А ще більше здивувався Альберто, коли дізнався, що вся ця хата побудована на мої гроші, квартира дочки і машина сина – те ж моя заслуга. Він пояснив, що в Італії, навпаки, діти у всьому доnомагають своїм батькам. Зять почав запевняти мене, що нічого не зміниться. Я так само, як і раніше, зможу приїжджати в будинок і відчувати тут повноправною господинею. Тепер я не знаю, як вчинити, щоб нікого не скривдити…
