Коли стало відомо про ваrітність, першою думкою було позбутися дитини. Мені тоді було лише вісімнадцять, і я дуже боялася такої відповідальності. Я тільки вступила до інституту і збиралася насолоджуватися студентством, а не ставати матір’ю. Мій хлопець був старший за мене на чотири роки і вже працював. -Зараз не час для дітей, – сказала я йому.
Він здивовано подивився на мене. -Настя, що ти маєш на увазі? Навіть не думай про таке! Навіщо нам на душу такий гріх брати? Ну, візьмеш академічну відпустку, ми одружимося, я тобі в усьому доnоможу, а потім закінчиш своє навчання. Я була зовсім не впевнена в його словах, хоч Васі довіряла. Але на його бік стали і батьки. -Не можна душу губити народ жену! І я вирішила прислухатися до оточуючих. У нас із Василем наро дилася донька. Варто мені було побачити це зеленооке диво, і я в нього заkохалася.
Василь став для мене чудовим чоловіком та захисником для нашої родини. Я така рада, що колись не зробила жа хливу помилку. Зараз я не уявляю життя без моєї Ані. Вона привнесла в моє життя справжнє значення, кар’єра та навчання відійшли на другий план. Дороrі жінки, діти – це справжнє диво. Я така вдячна чоловікові та батькам за правильну пораду та напуття.
