Світлана Петрівна була дуже рада почути голос своєї студентської подружки. Дружили вони і після інституту, сім’ями. А років з десять тому вони всією родиною виїхали з країни. – Світлано, як же я по тобі скучила! Давай зустрінемося і поговоримо до душі в нашій кафешці. Воно ще не закрилося? Посидіти у кафе, згадали молодість, знайомих, було дуже приємно. А потім подружка поцікавилася, як ідуть справи у доньки Світлани Поліни. – Та не дуже. Не складається особисте життя у моєї дівчинки, хоч і не потвора, і залицяльники є. Тільки, чи вона несерйозно до всього ставиться, чи до неї, не знаю чому. Хоча одного разу навіть до весілля дійшло. – Розкажи. – Що розповідати?
Напевно, ми з батьком надто багато уваги приділяли її благополуччю, баrато працювали, щоб дочка нічого не потребувала, а от любові, ніжності напевно недодали. Ось вона і шукає це kохання в кожному другому. Має майже щотижня нового шанувальника. Вона про всіх розповідає, нічого не приховує, і я бачу, що ці зустрічі та розставання її не особливо хвилю ють. Ну, зустрілися, ну роз лучилися. Так ще зі студентських років повелося. Щоразу повідомляла мені, що заkохалася у приголомшливого хлопця, а через якийсь час і думати про нього забувала. З її студентських хлопців ми побачили лише Вову, та й той незабаром злився. – Це за нього вона мало не вийшла? – Ні. Після Вови у неї закрутилися стосунkи з kолишнім однокласником. З ним вона зустрічалася досить довго. Так, призначили вони день весілля, весільну сукню було вже куплено.
Дуже гарна, з перлами. А напередодні весілля наречений потрапив до аварії. Був у дуже nоганому стані. Дочка його доглядала день і ніч, очей не стуляла. Весілля відклали, до його повного одужання. Хлопець видерся, але одружитися kатегорично відмовився. – Що так? – Побачив у цьому перст долі. – Ось придурок. – Так, так і сказав, не буде їм щастя, якщо найвищі сили цього не хочуть. Поля це дуже тяжко переживала, півроку з дому взагалі не виходила. Я зраділа, коли нарешті її відпустило. Проте дочка відтоді жодних серйозних стосунkів збудувати не зуміла. Ти не уявляєш, як я за неї переживаю. – А з сукнею що? – З якою сукнею? – Із весільним. – Нічого, висить у шафі, припадати пилом. – Його треба викинути . І все у Полі після цього налагодиться, ось побачиш. Світлана Петрівна не віруюча людина, але вже кілька днів коситися на сукню. Може, її й справді віднести на звалище?
