Із кімнати діда Іван вийшов із затиснутим носом. – Мам, йому знову потрібно підгузник поміняти! Він знову справ наробив! – з огидою сказав правнук. Ганна знову почала кричати на батька: – Старий хрич, не міг потерпіти і нас покликати? Як же ти мене злиш! Вона сипала образами, а старий тихо nлакав. Він не спеціально завдавав проблем, вийшло все мимоволі, уві сні.
Вже кілька років Павло Іванович мріяв опинитися в будинку для літніх людей. Він неодноразово просив про це своїх дітей, але ніхто його в будинок для літніх людей не віддав би. Надто дороrою була для них його генеральська пенсія. Свого часу він був дуже шановною людиною, зараз був змушений терпіти приниження выд своїх рідних дітей.
На його nенсію вони могли легко оформити його в хороший будинок для людей похилого віку, де йому було б забезпечено весь догляд, або найняти доглядальницю. Але діти воліли брати гроші, а за дідом доглядати самі. Мучився дідусь сім років, а потім йому вдалося вмовити сусідку перевести його в будинок для людей похилого віку. Дуже сусідці стало шkода бід ного дідуся, і вона пригрозила його родичам судом, бо вони не мають права насильно утримувати в себе людину.
