Після офіційної реєстрації шлюбу ми з моїм новоспеченим чоловіком стали жити з його мамою і сестрою. Варто сказати, що вони з самого початку не мали до мене ніякої особливої симпатії, тому я дещо з цього приводу переживала. Єдине, що було пом’якшувальною обставиною це те, що зі мною була підтримка чоловіка. Ось тільки вона після шлюбу як ніби випарувалася. Якщо в перший час після нашого переїзду його рідня намагалася якось тактовно висловити своє невдоволення моїм існуванням в їхньому житті, то потім вони стали це робити прямим текстом і часто дуже неприємними методами. Іноді мені здавалося, що вони мене навіть відверто ненавидять.
“Виnадково” пролити на мою щойно випрасувану сорочку фруктовий сік – запросто. Зіпсувати мені суп, додавши туди половину баночки солі-легко. У них обличчя хмурилися, коли я попадалася на очі. Мешкаючи в таких недружніх умовах, мене гріла думка, що скоро ми з Юрою поїдемо, і все налагодиться. Ми збирали гроші, щоб оnлатити перший внесок іnотеки. Я навіть додаткову роботу взяла, щоб це все прискорити. І ось в один прекрасний день я повертаюся з роботи, а сімейство сидить біля столу і щось гаряче обговорює. Однак, як тільки вони мене помітили, замовкли.
– Оля, йди сюди! – скомандувала свекруха. Я плюхнулася на найближчий стілець. – Ми все вирішили. Ви витратите накопичені гроші на ремонт цієї квартири. – З якого дива? – Бо ми так вирішили, Юра підтримує наше рішення. Юрко мовчав у ганчірочку і погляд відводив. Ось це стало останньою краплею мого терпіння. Я в той же день зібрала речі і повернулася до батьків. На щастя, гроші були на моєму рахунку. Частину, яку Юра вклав, я відшкодувала йому повною мірою. Ніколи не шkодувала, що роз лучилася з ним.
