24 роки тому я вийшла заміж за військового. А все так солодко починалося. Познайомилися у подружки на весіллі. Хоч військове містечко виявилося похмурим, але люди там хороші – всі дружать. Ось і я залишилася в гарнізоні. Відразу після весілля отримали житло. А через роки ми переїхали у велику квартиру недалеко від гарнізону. Двоє дітей, скажений темп життя, пікніки, постійна відсутність чоловіка по службі, гості: все це мені було до душі. Мені майже не доводилося працювати, так як потреби не мали.
Чоловік був на такій посаді, що все можна було дістати безkоштовно. Навіть численні ремонти робилися не за наш рахунок. Але з роками друзі роз’їхалися, діти поїхали вчитися, а чоловік, як тільки стукнуло 50, пішов на nенсію. Це було вкрай несподівано. Тут і почалися хвилю вання в будинку незвично було перебувати весь час пліч-о-пліч з людиною, яка весь час була на службі. А тут ще й епідемія, не можна було висовуватися. Чоловік почав чіплятися до мене, і навіть до собаки. Один порятунок-літо, він виходив надовго з дому. Але восени все повторилося. Ходить, бухтить, всім незадоволений. Єдиним моїм бажанням було, щоб він пішов куди-небудь працювати, аби не сидів удома.
На службу він більше не хотів повертатися, а працювати де попало він не збирався. Та й пенсія у нього була хороша. Я вже сама намагалася знайти йому роботу, але kолишніх прапорщиків на роботу ніхто не збирався брати. У місцях, де його погоджувалися взяти на роботу, чоловік навідріз відмовлявся працювати. Ситуація безвихідна: і вдома стало тісно для двох і інтересів спільних, як виявилося немає. Чоловік чіпляється до всього, що я роблю, а я – до всього, що робить він. Вже і про роз лучення говорили, але діти від цього будуть страждати?! Вже просто нестерпно.
