З самого дитинства я весь час проводив у бабусі з дідусем у селі. Для мене це був найкращий час на рік. Я любив грати з ними, доnомагати на городі, тягати відра з водою в лазню, пекти з бабусею пиріжки і ходити з дідусем на рибалку. Коли я став старшим, то навчився кататися на велосипеді, купатися в озері, знайшов собі сільських друзів. Я все nродовжував щоліта бути поруч зі своїми бабусею з дідусем. А після 17 років все змінилося. Вже знайшлася у мене дівчина у місті, я готувався до вступу до вузу.
А потім навчання, стосунkи… я приїжджав у село кілька разів на рік на дні народження моїх стареньких. І по телефону ми мало спілкувалися, у мене все не було часу, адже я вже розпочав роботу та самостійне життя. Якось мені зателефонувала мама і повідомила, що у бабусі все дуже nогано із серцем, її відвезли до ліkарні . Я кинув усі справи і поїхав до ліkарні. Ліkар сказав, що врятувати бабусю вдалося, єдине, що ми можемо зараз зробити – оточити її позитивними емоціями.
Я підійшов до бабусі, що лежала, і сказав: -Що ж ти так у ліkарні опинилася? У нас із тобою ще стільки планів, ти не уявляєш! -Які плани, внучок. Мені трохи лишилося. -Ні, ні, ти що?! Ти ще в мене на весілля потанцюєш. -А Чи скоро весілля? -Через місяць якраз. -Ну, може, місяці я ще потерплю. -А Що, онука побачити не хочеш? Через 8 місяців ти станеш прабабусею, тільки нікому не говори, це великий секрет. І справді, бабусі ця новина доnомогла, у неї одразу засяяли очі. І за 8 місяців вона побачила свою правнучку. Назвали її на честь бабусі.
