Одного разу я поверталася додому зі спортзалу. Планів на день у мене не було, тому я йшла повільно, насолоджуючись свіжим повітрям і жвавим рухом міста. Раптом я дійшла до однієї жінки, яка теж йшла не поспішала, і я вирішила йти за нею, тому що від неї віяло жіночністю, впевненістю і хорошою енергетикою. Жінка виглядала дороrо і доглянуто. На вигляд їй було років 45. У неї були густе, пряме каштанове волосся, тонкі кисті рук і бліда шкірі.
Одягнена вона була в смарагдове пальто, що гарно компанує з беретом такого ж відтінку і кольором її волосся, чорні туфлі на невисокому каблуці, а в руках тримала чорну сумку. Це було все, що я зуміла розгледіти, поки йшла позаду цієї жінки. Раптом вона зупинилася біля одного взуттєвого магазину. Я побачила, що вона зупинилася з-за хлопчика, який стояв босоніж перед вітриною магазину і сумно дивився на взуття за нею. Я теж зупинилася з цікавості і стала свідком дуже зворушливої сцени. – Милий мій хлопчик, чого ж ти в такий холод босоніж тут стоїш?
– запитала жінка, присівши навпочіпки перед хлопчиком. – Я попросив у Боженьки черевики, чекаю, поки він їх мені відправить, — сумно відповів малюк (EV/K), поглянувши на жінку своїм невинним і наївним дитячим поглядом. Жінка схопила його за руку, зайшла в магазин, а через кілька хвилин вони вийшли звідти з одним великим пакетом, а за ними вийшов консультант магазину з тазиком з водою. Жінка промила ноги хлопчикові, просушила, одягла йому шкарпетки, дістала з пакета новенькі черевики, і я побачила у великому пакеті ще кілька десятків пар шкарпеток та інші кросівки. Хлопчик схопив її руку, коли та, попрощавшись, збиралася піти. – А ви, напевно, дружина Боженьки, так?
