Одну пораду від мого діда я не забуду ніколи. Коли я був зовсім маленьким, мої батьки часто відправляли мене до діда з бабою. Вони були зайняті своєю кар’єрою, я за це їх не звинувачую і не ображаюся на них, я все розумію. Я ріс із дідом. Коли мені виповнилося 7, мене прийняли до міської школи, і мені довелося поїхати до міста. Але канікули я завжди проводжав у діда з бабусею. Дід мене дуже любив. Бувало, він діставав ремінь, але все за заслугами, все за справедливістю. Якось ми з друзями гуляли селом і тут побачили, у нас відкрився новий спортивний магазин.
Ми ввійшли туди всі одразу і обомліли. У самому центрі магазину на стенді стояв справжній шкіряний м’яч. Як же я хотів його… Ми хотіли скинутися всі разом, адже ми грали завжди теж разом, але в нас не було жодних кишенькових rрошей. Повернувшись додому, я вирішив розповісти про свою знахідку бабусі, бо боявся, що дід почне лаяти мене. Дід усе почув і поkликав мене до майстерні. Там він поставив переді мною цебро з цвяхами і сказав вирівняти їх, пообіцявши дати мені rрошей на шкіряний м’яч після закінчення роботи. Спочатку настала якась ста діяльності неприйняття. Я не хотів і думати про те, щоб вирівняти ціле цебро цих цвяхів.
Потім я зібрав усю волю в кулак і взявся за справу. Цілих два дні я лив сльози, бо молоток не завжди попадав по цвяхах… Потім я вирішив покликати друзів на доnомогу, але швидkо передумав. Я подумав, що в такому разі дід назвав би мене ледарем чи слабаком. Я не викинув жодного цвяха. Всі цвяхи були вирівняні. Побачивши це, дід дав мені обіцяну су му і сказав: – Я все одно куnив би тобі цей м’яч, але тепер ти знаєш йому ці ну. Тепер ти знаєш ціну rрошам. І справді, ми з пацанами порошинки з цього м’яча здували. Клеїли його, доки не зрозуміли, що відремонтувати його вже не можна. М’яч прослужив нам 7,5 років. Той урок діда я пам’ятаю й досі.
