Через дитячі травми, пов’язані з моєю мамою і бабусею, я ще в 10 вирішила, що мамою я ніколи не стану. Це було моє рішення у 10 років, але я досі залишаюся йому вірною. Ми з чоловіком у шлюбі вже 8 років, але дітей ми не маємо. Чоловік мене у цьому підтримує. Ми цілком щасливі і нічого не потребуємо. А все почалося зі звичайної розмови з мамою. Вона забрала мене з уроків раніше. Я подумала, що вона підготувала мені якийсь подарунок, але все виявилося не так, далеко не так.
Мама почала свій монолог із того, що її мама, моя бабуся, її ніколи не любила. Я дуже здивувалася, адже бабуся завжди ставилася до нас із братом із теплом і ніжністю, я не уявляла, як та дбайлива жінка могла бути суровою до своїх дітей. Мама розповіла, що її мама часто залишала їх із сестрою вдома, а сама кудись йшла на довгий час, говорила їм, що вони їй не потрібні, що діти тільки псують її життя. Мама росла з думками, що вона – зайвий вантаж на плечах своєї найріднішої людини, мами. Ці бабусині ідеї, ясна річ, мама проектувала на нас із братом.
Тільки в більш усвідомленому віці я зрозуміла, чому мама зачинялася в кімнаті і говорила, що ми їй набридли, і їй потрібна перерва від домашніх справ і від нас переважно. Мама з татом роз лучилися в рік нашої розмови. Мама сказала, що їй не подобається бути дружиною та мамою. Батько дбав про нас більше мами. Я скоро зрозуміла, що я буду nоганою мамою, такою, якою була моя мама, тому і вирішила врятувати моїх дітей, що ще не наро дилися, від такої тяжкості, як нелюбляча мати. Я знайшла чоловіка, який полюбив мене такою, і який поділяв мої погляди з цього приводу. Ось і вся історія… зараз ми живемо щасливо та без дітей.
