Ми з чоловіком вже 3 роки одружені, але його мама ніяк не може звикнути до думки, що він уже не тільки її. Як тільки ми розписалися в РАГСі, свекруха заявила, що ми житимемо з нею. Це питання ніби більше не обговорювалося. Ну, я нічого не підозрювала, погодилася, а дарма. До переїзду в її квартиру я вже знала маму чоловіка, Я часто була в неї в гостях. Вона залишила враження доброї, спокійної жінки. Сумнівів, що ми порозуміємося в побуті, не було. Свекруха з першого дня нашого шлюбу почала шпигувати за нами. Оскільки ми жили в одній квартирі з нею, вона тримала нас під постійною напругою. Ми з чоловіком жодної хвилини наодинці не залишалися. Його мама постійно заглядала в нашу кімнату, навіть не постукаючи заради пристойності. Добре, що пікантних моментів не було. А ще вона мені не довіряла домашню роботу. Хочу попрасувати речі чоловіка – вона відбирає, мовляв, впорається краще, хочу приготувати поїсти – те саме.
Загалом, не ладналося у нас зі свекрухою. – А як ти без неї на побачення до мене ходив? – Здивовано питала я у чоловіка. – Ох, – сміявся він, – краще тобі про це не знати, люба. Поговорити зі свекрухою було нерозумно, оскільки вона в ніяку не хотіла прийняти факт існування особистого життя сина. – Будуть у вас діти, – говорила нам вона, коли ми заводили розмову про її гіперопіку щодо 25-річного сина, – зрозумієте мене. – Так, з тобою до дітей справа не дійде, – відповів чоловік. Коли свекруха почала вранці заглядати до нас у кімнату на обшук, поки ми спали, я запропонувала чоловікові з’їхати від його мами. Свекруха кричала так, що всі сусіди, мабуть, почули. Вона nлакала, що лишиться сама.
Говорила, що доки вона є, син зобов’язаний з нею проводити багато часу, а коли не стане її – з’явиться час на решту. Потім свекруха лягла на поріг і сказала, щоб ми переступили через неї, коли ми так рішуче налаштовані. Ага, переступиш із її габаритами, а як же… Вона пообіцяла, що зміниться, але ми з чоловіком вирішили таки з’їхати, побудувати своє щастя. Проте за тиждень будівельні роботи зупинилися: свекруха потрапила до ліkарні з переломом ноги. Ми зрозуміли, що без нас вона почне лікарнями ходити; вирішили спробувати знову пожити у свекрусі. “А раптом пощастить?!” – думали ми. Перший місяць свекруха трималася молодцем: не лізла у наші справи. Але за місяць все почалося з новою силою. Коли ми виходимо з чоловіком кудись, окрім роботи, свекруха дзвонить нам по черзі, дізнатися, коли ми повернемося. Тепер ми маємо ось що: без нас свекруха здатна нашкодити собі, і з нею ми можемо побудувати своє сімейне щастя. І яким може бути вихід із такої ситуації?!
