Я тоді з чоловіком розлучилася. Мама мене не підтримала у моєму рішенні. Вона казала, що треба терпіти, що нагуляється та повернеться. Колись бабуся залишила мені у спадок двокімнатну квартиру. Я думала переїжджати туди, але мама мене вмовила переїхати до неї. Сину моєму тоді було півтора роки, я тільки вийшла з декрету і мені потрібна була допомога. Але, як виявилось, допомоги від мами було мало. Я здала бабусину квартиру в оренду. Усі гроші приносила мамі: платила за комуналку, купувала продукти. Мама була одна, у неї не було супутника життя. Від неї постійно втікали її обранці. З її порядками ніхто не міг упоратися. Незабаром я зустріла Миколу.
Він теж був у розлученні, його теж зрадили, як і мене. Я не поспішала вступати у стосунки, тому що попередній досвід дуже позначився на моєму житті. Ми спілкувалися з ним три місяці, ходили на побачення. Щоразу, коли я розмовляла з мамою, вона мене сватала за цього Миколу. Вона нічого не знала про наші стосунки з ним, але продовжувала лізти. -А Заміж, коли він тебе візьме? -Не Кличе ще до себе жити? -Жити з ним будеш у його квартирі? -Як це не моя справа? Ти взагалі моя дочка!
Проживши з мамою рік, я стала на ноги. Кар’єра в мене пішла вгору. Син добре ходив у сад, не хворів. Пізніше я сказала матері, що з’їжджаю від неї. Обуренню її не було меж. Мене ніби облили помиями. Я почула про себе все, що мама так довго не говорила. Вона думала, що я все життя житиму з нею. Вона одразу згадала, що за півроку виходить на пенсію; і хто буде за нею дивитися? Мама тоді сказала, що квартира насправді її. Просто вона змусила бабусю переписати квартиру на мене. Я вже йшла, а вона мені продовжувала говорити, що я маю жити з Миколою. Микола – не мій чоловік, я не зобов’язана йти до нього, у мене є своя квартира. Тепер ми з мамою не розмовляємо; минуло вже півроку. Я дзвоню їй, але вона не хоче зі мною спілкуватися.
