Донька Ольги Захарівни ще на початку грудня почала натякати – заберіть до себе Сашка з Льошкою на новорічні свята. Мати відмовилася – мовляв, їдемо до рідні до четвертого січня. Ви думаєте, дочка відстала від матері? Не тут то було. Четвертого дзвонить “Мам, ви повернулися? Дозволиш дітей на пару-трійку годин підвезти до вас? Нам у меблевий треба.” Довелося шістдесятирічній бабусі погоджуватися. І на цьому їх із чоловіком новорічні свята закінчились. … У Ольги Захарівни з чоловіком двоє онуків дошкільного віку. Дочка часто залишає своїх синів бабусі з дідусем. То їй сюди треба, то туди треба. Дітей із собою забирати, як роблять інші матусі, донька не бажає.
І невипадково. Не діти – це справжнє покарання. Запаковане стихійне лихо. За ними потрібне око та око. На хвилину пропустиш з поля зору і відразу отримаєш якусь kатастрофу. Дочка зателефонувала об одинадцятій, а о пів на дванадцяту вже стукалася до батьків у двері. “Ми години на три. Шафу хочемо куnити.” пояснила матері та втекла. Що за терміновість із цією шафою, пояснити не спромоглася. Пройшло три години – батьків діточок немає. Минуло п’ять годин – батьків діточок немає. Занепокоєна Ольга Захарівна зателефонувала дочці: “У вас усе гаразд?”. “Так, мам. Незабаром приїдемо”, відповіла дочка.
О дев’ятій годині вечора Ольга Захарівна знову набрала доньку: “Я їх спати поклала. Можете не приїжджати”. “Мамочко, а тобі не важко? Завтра ми їх зранку заберемо” радісно відповіла дочка. – Дочка тебе вміло приорала на повну котушку, – сказала подруга Світлана Семенівна. – І рік тому таке саме було, – зітхнула Ольга Захарівна, – То вранці заберемо, то ввечері, то знову вранці. Так хлопчаки й пробули у нас усі свята. А коли забрали, я просто впала на диван. Встати не могла. Сил не було. – Та обнагліла твоя дочка, як є обнагліла! – обурювалася Світлана Семенівна, коли Ольга Захарівна вкотре відмовлялася від спільних планів через “онуки в мене, я сьогодні не можу”…
