З Вітею я познайомилася одразу після школи, мені тоді було лише 17 років. Йому на той момент виповнилося 22. Я приїхала до міста вступати до університету, а він уже закінчив його. Ми почали зустрічатись, і до кінця мого першого курсу у нас народився син. Жити з дитиною у гуртожитку було неможливо, та й Віктор нічого мені не запропонував. Я була змушена повернутися до своєї мами до села. Звичайно, не обійшлося без засудження односельців, але я намагалася все витримати. Я розуміла, що маю бути сильною заради свого сина. Навчання в університеті я покинула, але відновилася через кілька років, коли син підріс. Весь цей час я практично не отримувала жодної допомоги у вихованні дитини.

Батьки дозволили мені і синові пожити в них, але в наші справи не втручалися. Вони так і не пробачили мені ганьби, яку, на їхню думку, я їм принесла. На той час народити дитину поза шлюбом у селі вважалося чимось неприйнятним. Віктор так і не став моїм чоловіком. Спочатку він іноді дзвонив, але про допомогу і мови не йшлося. Потім зовсім пропав, кажучи, що до відповідальності він не готовий. А я була готова? Молода дівчина на руках з дитиною. Постійні черги у поліклініках, холодні зими, безсонні ночі, відсутність грошей навіть на їжу. Але я не відмовилася від своєї дитини. Бували моменти, коли я майже здавалася, але щоразу переконувала себе потерпіти ще день. І так день за днем, поки життя не стало стабільнішим. Сьогодні мені виповнилося сорок років. Мій син одружений, має свою сім’ю. Я всіма силами намагалася показати йому, як виглядає нормальна сім’я, незважаючи на те, що у нас з ним її ніколи не було. І, як на мене, у мене вийшло.

У сина та його дружини все добре, вони виховують чудову доньку. Смішно відчувати себе бабусею в сорок років. Я почуваюся щасливою. Все погане давно забулося і залишилося у минулому. Нових стосунків я не шукала. У свій день народження я накрила стіл, запросила сина, невістку та онуку. Ми сиділи за столом, як раптом пролунав дзвінок у двері. Я здивувалась, адже більше нікого не чекала. Я відчинила двері і побачила Вітю. Колишній чоловік стояв з букетом квітів та цукерками. Напевно, це все, що він зміг заробити за двадцять років своєї відсутності. Його проганяти я не стала. Навіщо? Я запросила його увійти і вирішила познайомити з сином. – Познайомтеся, це ваш дідусь, – сказала я, запрошуючи Віктора за стіл. Син від несподіванки завмер, потім уважно оглянув батька. Потім підійшов і міцно обійняв його. Щиро кажучи, я такого не очікувала. Ми провели цей вечір спокійно. Ніхто нікому ні в чому не дорікав. А потім син з батьком до самого ранку сиділи на кухні. Про що вони говорили, я не знаю – підслуховувати не стала. Але одне я зрозуміла точно: я виростила гідну людину, яка вміє любити і прощати. Віктор запропонував мені знову зійтись, але я відмовилася. Для мого сина він завжди буде батьком, хай і не найкращим. Але для мене він більше ніхто. У кожного з нас тепер своє життя.