Мої діти вирішили, що на старості років я маю їх забезпечувати, бо їх так навчив батько. Колись я вдало вийшла заміж і ніколи не знала потреб. Чоловік добре заробляв, і я могла не працювати – займалася будинком та виховувала дітей. У Михайла був бізнес: він купував машини у Польщі чи Німеччині, ремонтував їх та продавав.Наші син та дочка теж ні в чому не знали відмови. Вони мали все, що вони хотіли. Коли вони виросли, чоловік купив їм квартири та влаштував шикарні весілля. Так вони звикли, що все робиться заради них. Захотіли поїхати на море – поїхали. Сподобалися дорогі телефони – отримуйте. Михайло робив усе, щоб догодити дітям.
Але зараз плоди такого виховання принесли багато проблем. Чоловіка вони хоча б поважали, а до мене ставилися як до служниці, бо я не давала їм грошей. Вони вимагали готувати кожному улюблену їжу, прати їхні речі, прибирати за ними. Самі по дому нічого не робили. Коли не стало Михайла, діти одразу почали ділити спадок. Мене вигнали з дому, який потім продали. – Навіщо тобі такий великий будинок? Адже ти на нього не заробила, це все батько зробив! – сказали вони.Гроші від продажу будинку діти витратили на придбання машин. Мені дала притулок подруга, яка порадила їхати на заробітки, адже на дітей розраховувати не варто. Я так і вчинила. Вже третій рік працюю в Італії, усі зароблені гроші відкладаю на житло та на свою старість. Знайшла тут багато подруг, усі вони українки, і навіть кілька жінок з нашої області.
Робота у мене теж хороша – я допомагаю літній жінці і доглядаю її будинком. За ці роки я ніколи не приїжджала додому, навіть на свята. А навіщо? Своєї хати в мене немає. Кілька днів тому несподівано зателефонував син. Виявилося, що він не зміг утримати бізнес батька та набрав купу кредитів. Оскільки я працюю за кордоном і, на його думку, заробляю достатньо, син вирішив, що я маю погасити його борги. – Тато завжди нам допомагав, а ти – ніколи! Могла б хоч зараз виправитись та допомогти! – кричав він. Я відповіла йому: – Я вам нічого не винна. Всі діти доглядають своїх батьків на старості, а ви думаєте тільки про себе. Так ось, я теж думатиму про себе! З того часу діти навіть не згадують про мене. Мені болісно усвідомлювати, що в мене такі невдячні діти. Сподіваюся, якось вони зрозуміють, яку помилку роблять. А поки що я працюю, щоб забезпечити себе, адже більше розраховувати нема на кого. Хіба я не права?
