Розчарувавшись у своєму шлюбі, я розриваюся між прощенням чоловіка та пошуком нового шляху. Наш союз здавався стабільним та звичайним – риса, яку я цінувала після бурхливого минулого з батьком моєї дочки. Мій чоловік, зі свого боку, пропонував передбачуваність і спокій, яких я так жадала. Він удочерив мою дочку і є батьком нашого сина. Однак під цим фасадом спокою я зіткнулася з його егоцентризмом та безініціативністю. Його відверта відмова зважати на наші потреби стала очевидною в ситуаціях, подібних до інциденту з піаніно для моєї дочки, коли його відкриті погрози виявляли глибоку байдужість до наших бажань.
Згодом відсторонена поведінка чоловіка та ігнорування наших емоційних потреб призвели до моїх частих емоційних потрясінь. Я перейшла від гучних спалахів до тихого відчаю, що явно втілювало виснаження від нереалізованого життя. У 28 років я почуваюся замкненою в безрадісному існуванні, відчуваючи заздрість яскравому життю оточуючих. Захопленість мого чоловіка віртуальним світом різко контрастує з його байдужістю до реальних потреб нашої сім’ї.
Він звів наше спілкування лише до потреби. Мій відчай у пошуках життєвої сили та зв’язку змушує мене відновлювати зв’язок зі своїм минулим та фантазувати про нові починання – але мене переслідують наслідки для наших дітей. Борючись з парадоксом чоловіка, який надійний, але емоційно відсутній, я сумніваюся у власному здоровому глузді та праві на щастя. Я почуваюся ізольованою та нереалізованою, розмірковуючи про одне: як врятувати наші стосунки? Чи все-таки прийняти лякаючу перспективу змін?
