В той день дув сильний вітер. Жінки стояли з осінніми квітами з палісадника, вітер відривав пелюстки і розсипав їх на Свіжовикопані землю. А їхня мати, здавалося спала … Якісь сільські бабусі стояли віддалік без сліз і особливої смутку в очах. За звичкою. У цьому маленькому селі залишилося трохи жителів, і проводжали в останний путь буденно. Два роки тому тут же проводжали в останний путь батька. Всі діти приїжджали кожні вихідні майже два місяці і кожен раз подумки прощалися з ним. Тієї неділі теж прощалися. Мати організувала все сама. Чи не просила допомоги, співчуття. Заспокоювала всіх. До матері приїхати Марко не встиг, повідомили пізно. Не встигли й брати близнюки вчасно попрощатися. Молодша сестра, висока як брати, з довгою русявою косою, все ще виглядала дівчинкою і по-жіночому не тримала в собі сльози. І вона не встигла застати мати. Мати ніколи не скаржилася дітям. Ні на що. Завжди легка печаль в голосі, і ніколи про себе, ні слова, Все про дітей, онуків. Розпитувала про все, всім цікавилася. «Як Марічка? А Аллі купили чобітки на осінь? Видужала чи Марина Опанасівна» Марко був у матері останній раз навесні.
Привозив матеріал крити дах, все літо поривався сам приїхати, а після вислав грошей на ремонт. Матеріал так і стояв на літній кухні дбайливо прикритий ганчірками. У будинок повернулися всі разом. Як разом покидали. Марко забирав всіх до себе в місто. Близнюків працювати, Любу вчитися. Мати стояла біля хвіртки, в безрукавці і махала. Довго, поки автомобіль не сховався за пагорбом. — Піч будемо розпалювати? — запитав Антон. Марк озирнувся і відповів: — Якщо не ночувати, то навіщо? -А мама б прогрілася, навіть якби ви не залишилися ночувати. Нехай і не холодно, — заперечила Люба, збираючи обід на стіл. -Мама, мама, німає мами, тепер нікому розпалити піч … — злився Сергій. — Сідайте, — Люба поставила тарілки на стіл. Всі загомоніли, ставили стільці, і згадалося всім, як було раніше, наче й не змінилося нічого. — А пам’ятаєте, як мати купила пряників і сховала в корівнику, а ми їх знайшли і з молоком з’їли потайки? І не сварила ж …, — згадав Антон. -Так вона нас і не сварила взагалі, на нас подивиться тільки жалісливо, і вже досить, — зазначив Марко, — любила нас і батькові не скаржилася. -А мене більше всіх, — дожовуючи шматочок хліба, зазначила Люба.
-Чому ти так вирішила, як на мене, так всіх однаково? — зауважив Марк. -Ну ні, — протягнула Люба, — пам’ятаю, йдемо ми з нею з лісу, повні відра суниці набрали. Сонце таке радісне, птахи співають, а вона зупинилася, притиснула мене до себе і тихенько так на вушко шепоче: — Ти тільки нікому з братів не говори, а то ревнувати будуть, таємниця це, зрозуміла? — Ага, — відповідала я. — Люблю тебе, — каже, — найбільше, ріденька моя Любочка. Сергій перервав. — Стривайте, та мені мати теж так говорила: — Пам’ятаєте, коли я ослаб. Після виписки вона приїхала і забрала мене додому. Так ось ми їхали з нею в автобусі, вона обняла мене і сказала: -Більше всіх тебе люблю, тільки це таємниця, нікому не говори, чуєш. Ох, я радий був, я ж думав, що вона Антона більше любить, ніж мене. Антон подивився на родичів і посміхнувся. -І мене мати попереджала, щоб не базікав, що любить більше за всіх. Марко подивився кудись у вікно і глибоко зітхнув, згадуючи, як і мати повідала йому найважливішу таємницю свого життя, що стала секретним інгредієнтом сімейного щастя. — Всіх любила, нічого натомість не вимагала. Всім дала, що змогла. Кожному з нас урок — як жити потрібно в сім’ї і як до дітей ставитися. Не забувайте мати і почитайте батька!
