Протягом кількох місяців моя 7-річна дочка Настя наполегливо просила завести кішку, і я спочатку погодилася, навіть поцікавилася вартістю у сусідки, яка їх розводить. Однак чоловік одразу ж відкинув цю ідею, категорично заявивши, що кішки в нашому домі не буде, що викликало тихі сльози дочки та моє таємне полегшення, адже я чудово знала, що турбота про вихованця неминуче ляже на мої плечі. Незважаючи на обіцянки дочки, я сумнівалася в її готовності до відповідальності, враховуючи, як часто вона нехтувала простими домашніми обов’язками.
Проте, як відомо, дитяча цілеспрямованість не знає меж – і одного разу Настя сама притягла додому знайдене нею бездомне кошеня. Я не могла засмутити її відмовою від кошеня, але водночас мене непокоїла реакція чоловіка. Кошеня залишалося непомітним кілька годин, поки не вирвалося на світ якраз до приходу чоловіка, який, на мій подив, лише скорчив гримасу.
Справжнє здивування прийшло пізніше, коли я почула, як він ніжно розмовляє з кимось у своєму кабінеті – який він ревно стереже в робочий час. Заглянувши через лужок у двері, я зрозуміла, що він так розмовляє з кошеням, яке тепер стало його улюбленим супутником. Тепер він не сідає за роботу доти, доки кошеня не влаштується на його колінах. Такий несподіваний зв’язок між ними спростував усі його заяви про нелюбов до кішок, показавши м’якший бік його характеру, прихований під його суворою зовнішністю.
