За 12 років життя в Італії я думала, що бачила та чула все. Проте нещодавня зустріч із однією з моїх співвітчизниць, Ольгою, справила на мене глибоке враження. Більшість із нас тут розповідають схожі історії про те, як тікали від бідності, намагалися купити житло для своїх дітей та забезпечити собі безтурботну старість. Щонеділі ми збираємося в парку і ділимося своїми історіями. Ольга, однак, завжди трималася ізольованою від нас. Поступово ми потоваришували. Оскільки її роботодавець був прикутий до ліжка, Ольга мала мало вільного часу.
Коли вона все ж таки приєднувалася до нас у парку, то зазвичай на годину, перш ніж повернутися на роботу. За її самовідданість їй платили значно більше, ніж зазвичай платять доглядальницям у Римі. Що мене вразило в Ользі, то це її молодість: на вигляд їй було не більше 35 років. Зазвичай такі ролі тут виконують жінки похилого віку з дорослими дітьми. Якось у неділю Ольга не приєдналася до нас . Я подзвонила їй, щоб дізнатися, як справи, але дізналася, що її роботодавець нездоровий.
Несподівано вона запросила мене на домашній борщ – пропозиція, від якої я не змогла відмовитися, враховуючи мою тугу щодо домашньої їжі. Під час нашої трапези Ольга розповіла, що вона дружина священика із трьома дітьми вдома. Телефоном чоловік попросив її повернутися додому, але Ольга йому відмовила. Після розмови дівчина поділилася своєю історією. Їхній молодший син народився з проблемами зі здоров’ям, що потребувало дорогого лікування. Чоловік Ольги, Іван, був священиком, отримував скромний прибуток.
Щоби підтримати ліkування сина, Ольга вирішила працювати в Італії всупереч бажанню чоловіка. Я була глибоко зворушена її історією і поділилася нею з нашою групою наступної неділі. Неймовірно, але протягом місяця ми змогли зібрати необхідні 20 000 євро на лікування сина Ольги. Тепер її мати та син повинні приїхати до Італії заради терапії, і ми навіть допомогли знайти хлопцеві клініку. Я сподіваюся, що ця історія закінчиться хеппі-ендом. Вже наприкінці цього місяця ми дізнаємося про відповідь…
