Ваня відчинив двері будинку, де час ніби зупинився. Як тільки він увійшов до помешкання, його охопили приємні спогади. Він помітив годинник у кімнаті матері. Було рівно 12:40 коли вона пішла. В цей момент у нього навернулися сльо зи. Його му чили думки, що він поrаний син. – Ванечка як справи. – Привіт. Зараз я зайнятий, подзвоню пізніше. Він збирався закінчити розмову. – Але минулого разу ти мені не передзвонив… – Я зараз зайнятий, у тебе є щось важливе? – Чи не міг би ти відвідати мене цими вихідними? Я приготую різні пироги, у тому числі твій улюблений вишневий. – Які пиріжки, мамо? – Він усміхнувся і повісив слухавку. Ірина Володимирівна того дня не могла знайти собі місця. Вона пролила материнську сльо зу і сказала: ” Що сталося з моїм сином? Жінка не дочекалася сина навіть за рік. Вона спробувала зателефонувати, але з якоїсь причини слухавку навіть не взяли. Швидше за все, хтось просто вимкнув телефон. З цими думками вона й пішла на той світ. Про це синові повідомила сусідка.
– Як? – Ви могли хоч зараз приїхати. З будинком треба щось робити. – Так, – сказав Сашко сусідці, перш ніж повісити слухавку. Йому треба було подумати. Що йому робити за таких обставин? Він помітив, як довго не зв’язувався з матір’ю після того, як вивів її із чорного списку. Провівши весь вечір у роздумах, наступного ранку він купив квитки, щоб вирушити до рідного міста. Чоловік під’їхав до власної брами, не розуміючи, як він туди потрапив. Паркан давно обвалився, фарба почала обсипатися. Зважаючи на все, мати до кінця життя втратила здатність підтримувати територію в чистоті, оскільки за парканом була велика ділянка сухої трави. Він міг би допомогти, але був зайнятий особистими справами. Якби він приділяв матері трохи більше уваги, якби не нехтував нею, якби був сином, який справді любив свою матір… Зараз він стоїть і розмірковує про свої недоліки як сина. Будинок, де він виріс. Місце, де не ста ло його матері, так і не побачивши свого рідного, найдорожчого сина, мали продати.
Відкривши ящик столу, він побачив значний стос листів. – Кому могла писати мама? Навіть не бачачи імені одержувача, він, здавалося, наперед знав, навіщо ці листи. Обережно знявши бант із однієї пачки листів, він акуратно вийняв її. Зняв один конверт та виявив почерк своєї матері. Цим почерком мама підписувала його щоденник, писала списки покупок та підписувала листівки. Коли він почав читати решту підписів на конвертах, було вказано лише одного адресата. Син її власний. Його очі почали сльо зитись. Чоловік важко зібрався з силами, щоб прочитати хоча б один лист. “Мій милий хлопчику, пройшов рік з тих пір, як я востаннє спілкувалася з тобою. Очевидно, проблема з телефоном, тому що мій старий мозок ніяк не може розібратися з ним. Моє здоров’я, однак, змінилося.
Ночами я насилу засинаю. Але не турбуйся, я впораюся з цим. Хоча знаю, що ти цього не хочеш, я хочу побачити вас. Я не ображаюся, але… Я ви нна в тому, що погана мати. Інакше я не можу зрозуміти твою поведінку стосовно мене». Очі сина почали сповнюватися сльозами. Схоже, він усвідомлював, що накоїв і як багато проґавив. Ні, це була не ти. Ти не була жа хливим батьком! Я був rнилим сином. Він заридав ще голосніше. – Мама. Пробач мені, люба,- говорив він, але ніхто його не слухав. – Як часто вона писала мені. Кожен день… Тепер він зрозумів, як сильно мама дбала про нього. Як довго вона чекала на нього, як глибоко обожнювала і як вибачила.
Він ла яв себе, ри дав і сердився. У цей момент у будинок хтось увійшов. То були сусіди. Приємна жінка, входячи до будинку, як тільки побачила його, кинулась до нього. – Ваня, що з тобою? – намагаючись заспокоїти його, обійнявши. Чоловік мовчав і лише жестом показав на стоси листів. Подивившись, вона просто зітхнула з розумінням. Очевидно, вона була в курсі цих листів. – Ну, тихіше, тихіше, – сказала вона, притискаючи його до себе, і почала гладити його по голові. – Я був поганим сином, я залишив її одну. – Ти пробачений, любий. І себе вибач. Вона була чесна. Ваню це не втішило, але він був упевнений, що зробить усе, що в його силах, щоб вшанувати пам’ять матері.
